Відновлення після травматичного досвіду

Внаслідок трагічних подій які розпочалися в Україні в січні - лютому 2014 року та продовжуються до сьогоднішнього дня, психологічна допомога виявилася надзвичайно необхідною суспільству.

І під час протистояння на Майдані, окупації Криму, подій, які відбувалися спершу на Сході, а зараз стали повномасштабною війною. На жаль, потреба в ній не зменшується, а лише зростає. Рівень тривожності суспільства досяг максимуму. Люди переживають травматичні події навіть не беручи участь у активних військових діях.


Для людини, що переживає такий досвід найбільш ефективними вважаються методи, які орієнтовані не на когнітивне опрацювання травми, а опрацювання її тілесних реакцій, які можуть бути неусвідомленими. Тож методики, які задіюють праву, інтуїтивну півкулю клієнта, допомагають залишити цей досвід в минулому, не задіюючи свідомі спогади чи згадки про травмуючи події, але в той же час запускаючи процеси саморегуляції та відновлення.


Зокрема, терапевтичне використання дихання сягає 20-х років 20 століття. В аутогенному тренуванні за словами Йоганна Генріха Шульца вже використовували навчальні техніки, які повинні були активувати вегетативну нервову систему та сприяти заспокоєнню.

Наша вегетативна нервова система контролює і регулює наше мимовільне дихання, наші органи і системи органів, на які ми не можемо впливати свідомо. Ми робимо близько двадцяти тисяч вдихів на день, не думаючи про це. Коли є небезпека, ми вдихаємо швидко, активується наша симпатична нервова система. Це трапляється, коли ми лякаємось чи злимось. Кисень швидше надходить у кров, серцебиття прискорюється, і наш організм готовий тікати або атакувати, щоб захиститися. Коли життя в небезпеці, дихання припиняється, ми мимоволі затримуємо дихання, ми не можемо рухатись, оскільки спрацьовує рефлекс удаваної смерті. Парасимпатична нервова система задіює гальмівний вплив на серцебиття, створюється так званий гальмівний шлях блукаючого нерва.


Постійне спостереження за диханням – основа терапевтичного методу TF Травмафокус (автор методу Томас Вебер, інститут нейропсихотерапії, Відень, Австрія). Наше дихання керує нашою нервовою системою при заспокоєнні, небезпеці та загрозі життю. Це трапляється мимовільно і може використовуватися терапевтично.

Люди з високим рівнем тривоги вдихають більше, ніж видихають. При швидкому вдиханні симпатична нервова система збуджується, видихається мало повітря, виникає стан гіпервентиляції. Якщо ми як терапевти спостерігаємо , що клієнт під час своєї розповіді про травму починає підсвідомо дихати сильніше, ми знаємо, що опрацювання травми сповільнюється, оскільки клієнт емоційно застряє в травматичному минулому більше, ніж сприймає минуле із позиції теперішнього. Як тільки клієнт розпочинає усвідомлений тип дихання, його зв'язок з реальністю зростає, завдяки чому він знову чіткіше сприймає себе тут і зараз.

Маючи надійне відчуття теперішнього тут і зараз, ми можемо ефективно уникнути того, що клієнти у процесі опрацювання потрапляють у старі травматичні стани, флешбеки чи розщеплені его-стани ("Ego States"). Опрацювання травми призводить до стійких успішних результатів, якщо звертати увагу на те, щоб зв'язок з реальністю залишався постійно більшим, ніж неопрацьований травмівний вміст, який несподівано з’являється.

Травма є невід’ємною частиною еволюційного процесу. Через безперервний цикл травм і відновлень, люди вчаться адаптуватися до умов, загрозливих для життя, таким чином стають сильнішими й мудрішими перед майбутніми травмівними епізодами. Відновлення від травми таке само природне, як і травма. Люди, що успішно зцілилися від травми, заново відкривають своє життя як багатше й повніше.



З найкращими побажаннями,

Голова секції УСП травмофокус, практикуючий психотерапевт - Підкалюк Наталія